Р†РЅС„РѕСЂРјР°С†С–Р№РЅРёР№ РїРѕСЂС‚Р°Р» РўРµСЂРЅРѕРїС–Р»СЊСЃСЊРєРѕС— С”РїР°СЂС…С–С— - ПРОТ. КОСТЯНТИН ХОЛОДОВ: "НА ВІЙНІ ЛЮДИНА ПОТРЕБУЄ ВІРИ ТА БОЖОГО ЗАХИСТУ"

Головне меню

Головна сторінка

Про єпархію

Святині єпархії

Дорога до храму

Посилання

Контакти

Фотобанк

Розділи

Наші розсилки

ATOM 0.3

OPML

ПРОТ. КОСТЯНТИН ХОЛОДОВ: "НА ВІЙНІ ЛЮДИНА ПОТРЕБУЄ ВІРИ ТА БОЖОГО ЗАХИСТУ"

Надрукувати

Автор: Iryna
09.01.16
Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі цікаву розмову з протоієреєм Костянтином Холодовим, військовим священиком, волонтером, який став особливою людиною для для багатьох українських солдатів, які були та зараз перебувають у зоні проведення антитерористиної операції. Отче Костянтине, як Ви для себе відповідаєте на питання чому почалася ця війна? Війна ця стала наслідком певних закономірностей людської історії. Коли суспільство чи окрема людина переходить з одного етапу свого розвитку в інший, з’являються певні сили, які цьому протистоять. Так було, наприклад, у ІІ-гу Світову війну чи в випадках багатьох локальних воєн. Зараз Росія бере до рук зброю та не дає своїм сусідам - українцям розвиватися. Таким чином, в Україні триває боротьба за незалежність, еволюцію українського народу, іншими словами - Вітчизняна Визвольна війна проти 300-літнього поневолення. І це є російська агресія. Росія розглядала Україну, як частину своєї території, а коли раптом українці з цим не погодилися, Росія подумала: «Що треба робити? Треба вбивати!». Яку роль відіграє Українська Православна Церква Київського Патріархату та її священики в подіях останніх місяців в Україні? Існування та розвиток УПЦ Київського Патріархату можливі лише тоді, коли є українська держава. І ми розуміємо, що поки є Україна - буде українська Церква. І навпаки. Наші священики, як справжні патріоти, виявили бажання допомагати нашому війську боронити державу. Чим Церква може допомогти? Звичайно ж, молитвою, благословенням. Наші священики розуміють це, тому були активні й на Майдані, й зараз, коли їхня присутність потрібна ще більше. Які ваші конкретні особисті обов’язки, як капелана? Із благословення Святійшого Патріарха я виконую послух головного військового капелана, священика-координатора в зоні проведення АТО. У мої обов’язки входить вирішення організаційних або спірних питань, коли виникає в цьому потреба в штабі АТО чи в конкретних священиків. А, як проходить підготовка капеланів перед їх від’їздом у зону бойових дій? У Києві в Михайлівському Золотоверхому монастирі священики набувають знань, які допоможуть їм у зоні бойових дій. Це лекції, навчання по тактичній медицині, навички першої медичної допомоги. Викладачами є офіцери генерального штабу. Іноді, лекції проводжу і я сам. Розповідаю нашим капеланам про про роль священика на місці бойових дій, що він повинен робити, а що не повинен. А також, про ті труднощі, які можуть їм зустрітися. Я давно на війні, свого часу служив у армії. Завдяки цьому й отримав певний досвід. Виїжджаєте на саму передову? Так, чую гуркіт гармат, постріли кулеметів крупнокаліберних. Спочатку це лякало, потім звик і зрозумів, що на війні без цього не може бути, так само як і без смерті, без братерства, поранень, дружби. Можу з упевненістю сказати, що дружба на війні буде вічною. Це не те, що люди випадково потоваришували в офісі. Що найважче на війні? Найбільше випробування – це розлука з домом, рідними. Для священика легше, бо він перебуває в зоні проведення АТО 30 днів, потім їде додому, 4 місяці вдома, потім знову на 30 днів на передову. Дехто зі священнослужителів хоче бути 1,5 чи 3 місяці. Є такі, що вже на постійній основі знаходяться в зоні АТО. Найважче, коли поруч немає рідних, близьких, дітей, дружини. Благо, є засоби комунікації – інтернет, телефон. У священиків такі ж самі умови проживання як і в солдатів. Офіцери живуть в одному наметі із солдатами, то де має священик жити? Стосовно фізичних труднощів скажу, що я знаходжуся в підрозділі, де люди себе постійно фізично навантажують. Це розвідувальний підрозділ. Їм потрібно бути в бездоганній фізичній формі. Ранкову зарядку роблю разом із ними. Не буду ж я спати, коли всі йдуть на тренування. Із якими питаннями підходять до Вас солдати найчастіше? Звертаються з усілякими питаннями. Найчастіше на сімейну тему, цікавляться як їм бути в тому чи іншому випадку, як себе повести чи що сказати. На жаль, нині багато розлучених, другошлюбних, які чекають від мене не тільки підтримки, але й виправдання таким вчинкам. Низка інших питань стосується безпосередньо війни та як себе поводити під час військових дій. Зараз вже не стоїть питання стріляти чи не стріляти у відповідь. Бо на початку війни нашим військовим було страшно стріляти у ворога. Але це було не довго. Хоча, все одно мучить хлопців думка: я стріляв у ворога, я вбив людину. Я їм пояснюю, що це не є вбивство, це захист своєї країни. Коли ворог йде на тебе, ти не вб’єш його, він вб’є тебе, ще й беззахисних людей. Християнство – це коли ти захищаєш свою Вітчизну від ворога. Це вбивство вимушене, виправдане. Чи відрізняється Сповідь людини в мирний час та на війні? Здається, що на війні Сповідь більш щира. Солдат знає, що його завтра можуть вбити, тому нема що приховувати, обмежувати себе в каятті. У цьому сенсі, військові мають глибшу віру. Чи бувало таке, що військові ставали віруючими, а приходили на війну атеїстами? Дуже багато таких випадків. Бог являє себе завжди, але людина не завжди хоче це бачити, а на війні, через критичні обставини, стає дуже чутлива, потребує віри. На війні одна надія - на Бога. Більше ні на кого. Які найбільші розчарування мають солдати, які повертаються? Це звично, що розчарування є, бо ветерани завжди були незадоволені відношенням до себе. Наприклад, ветерани ІІ-гої Світової війни, в’єтнамської, корейської хотіли особливого ставлення до себе і це справедливо. І це ставлення їм не надавали. Мене теж це розчаровує, іноді дратує. Як людям змиритися? Вони приходять в мирне місто, всі ресторани заповнені людьми… Так, ще й феєрверки…Я на свої очі бачив, як на похороні бійця, коли лунав постріл, яким вшановують пам’ять загиблих, один солдат впав, бо знає, що під час пострілу треба падати, бо то небезпека. Ці постріли з ліжка можуть підняти – це наслідки так званого посттравматичного синдрому. Для полегшення адаптації людей із зони бойових дій ми розвиваємо соціальні програми, співпрацюємо з психологами, які підтримують бійців, що повертаються з АТО. Найчастіше, повертаючись із зовнішньої війни у солдата продовжується внутрішня. Коли він рік там, постійно в напрузі, тривозі, то потрібні певні зусилля, щоб звикнути до нових умов. До того, що зранку можна встати і тебе не чекає завдання, не треба заміняти когось на варті, тобі нічого не загрожує, можеш відпочити, нема обстрілів. До цього треба адаптуватися. Як наважитися йти на війну людям, які читають про втрати, каліцтва в рядах солдатів? А чим ми гірші за наших дідів, прадідів, які брали до рук зброю, захищали Україну? Це наш обов’язок. Просто треба йти, бо іншого виходу нема. Яке ставлення місцевих жителів зустрічаєте на Сході? По різному буває: є приязні, є насторожені чи й відверто ворожі. Це важко, але треба більше розмовляти з ними. Місцеві жителі чекають, щоб їм хтось пояснив ситуацію та все те, що відбувається. У мене випадок був, що дід сварився на нас. Він не знав, що я капелан. Я просто повернувся, обійняв його та й кажу: «Діду, все буде добре». Він розплакався, бо хотів саме цього. Потім подякував, що я його заспокоїв бо дійсно набридло йому це все. І не лише йоми одному. В умовах війни жити дуже важко. Стосовно гуманітарної допомоги, чи передають з інших країн для підтримки солдатів? Серед капеланів зав’язалися приязні дружні стосунки з капеланами інших країн: із США, Прибалтики. Приїжджав капелан з Естонії Айвар, також капелан з Латвії Елмар. Вони розуміють, що в нас тут не мед і всіляко діляться досвідом, проводять навчання. Їм цікаво, як священики здійснюють свою діяльність на фронті. Як на психологію українського народу вплинула війна? Війна з однієї сторони об’єднує людей, з іншої – деморалізує. Війна – це невизначеність. Людина не може для себе спланувати місяць чи пів року. Якщо ця війна там, вона й тут може бути. 600-800 км від Києва - це не так уже й далеко. Країна розвивається тоді, коли є певний внутрішній поштовх для цього. Зараз є поштовх для розвитку військової науки, технологій, які згодом стають мирними технологіями. Всі ці відкриття є наслідком війни. В нас дуже стрімко, дуже плідно розвивається капеланська служба, святійшому Патріарху Філарету, який благословляє це служіння, голові синодального управління військового духовенства митрополиту Іоану. Маю надію, що скоро капеланство стане штатним, коли священик буде в штаті військових частин, як штатна одиниця. Як пережити людям трагедію втрати рідних на війні? Підтримка родин військових - ще один аспект служіння військового капелана. Нашим завданням є не лише робота з родинами загиблих, але й духовна опіка сімей живих воїнів, щоб їх сім'ї були міцними та щасливими. Особливістю професії військового є часта відсутність солдата вдома. Не кожна жінка усвідомлює, що може бути після одруження, коли чоловіка відправлять навчатися на місяць чи два. Сумний досвід показує, що військові після повернення додому дуже часто не можуть зберегти свої сім'ї. Завдання капелана – зупинити цю небезпечну тенденцію. Стосовно фінансових питань, то при можливості та потребі намаємося долучати родину до різних соціальних програм, а саме, допомоги дітям або вдовам у працевлаштуванні. При загибелі солдата надають матеріальну допомогу сім’ї, але які гроші можуть замінити людину? Пенсію дають для дітей загиблих, плюс одноразова виплата. Що найгірше для себе бачили в зоні АТО для себе? Я не дивився за найгіршим, а шукав позитив. Що бачили з позитивного? Те, що на війні є два шляхи: людина може облагородитися, преобразитися, а може й оскотинитися, духовно деградувати. Я бачив і те, й інше. Війна - це перевірка на справжність. Що найбільше подобається в такій особливій роботі? Мені телефонують офіцери, солдати, запитують коли я знову буду в них. Люди чекають коли я приїду. Капелан - їх друг, брат, слуга і священик. Дзвонять майже щодня. Бійці приїжджають вінчатися, дитину хрестити до Києва. Дякую Вам за розмову, отче Костянтин. Що побажаєте нашим читачам? Читачам зичу витримки і віри. А головне - усвідомлення того, у який час ми живемо. Час змін і великих визвольних звершень. Ми продовжуємо працю своїх славних пращурів, боронимо свою рідну землю від ворога. Військовим, звичайно ж, перемоги. *Ірина Скоробогата для єпархіального вісника "Лампада Православ'я"* фото з відкритих джерел

< Попер.		Наст. >

Православний табір

Наші друзі

Наш Банер