Р†РЅС„РѕСЂРјР°С†С–Р№РЅРёР№ РїРѕСЂС‚Р°Р» РўРµСЂРЅРѕРїС–Р»СЊСЃСЊРєРѕС— С”РїР°СЂС…С–С— - СОБОРНЕ СЛОВО

Головна сторінка

СОБОРНЕ СЛОВО

Головне меню

Головна сторінка

Про єпархію

Святині єпархії

Дорога до храму

Посилання

Контакти

Фотобанк

Розділи

Наші розсилки

ATOM 0.3

OPML

СОБОРНЕ СЛОВО

Надрукувати

Автор: Максим Герасимюк
23.10.10
«Про Помісну Українську Православну Церкву – Київський Патріархат» Прийняте Освяченим Архієрейським Собором Української Православної Церкви Київського Патріархату 21 жовтня 2010 р. Освячений Архієрейський Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату, що з нагоди 15-ліття інтронізації Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета зібрався у м. Києві, уважно розглянув і обміркував події, які сталися в Українській Церкві за міжсоборний період. Як підсумок своєї роботи, Собор констатує наступне. І. Єдність Церкви, автокефалія, національне питання. 1. Від самого початку Церква утворена Господом Ісусом Христом, як єдине ціле, як Його Тіло, в якому Він є Главою, а всі вірні – членами. Як Господь Ісус Христос є один і єдиний, так і Церква Його може бути тільки одна і єдина. Це є догматична істина, яка заснована на словах Священного Писання та відображена у Символі Віри. Однак ця єдність не тільки не передбачає злиття всіх членів Церкви в одне ціле, але й навпаки – утверджує єднання саме на основі багатоманітності. «Як Ти, Отче, в Мені і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в нас єдине… щоб були єдине, як і Ми єдине; Я в них, і Ти в Мені; щоб вони були звершені в єдності» (Ін. 17:21-23) – молиться Спаситель до Свого Небесного Отця. З цих слів пізнаємо, що єднання Церкви є за образом єдності Святої Троїці – єдність у природі та багатоманітність в іпостасях (особах). І якщо у Святій Троїці є тільки три Божественні Особи, то Церква, за образом Троїці, вміщає в собі множину віруючих в Ісуса Христа людей, живих і померлих. У Христі та через Христа всі віруючі складають єдине Тіло Церкви, але при цьому не втрачають своєї особистості та неповторності. 2. З цього бачимо два аспекти буття Церкви. Як таємниче Тіло Христове вона єднає всіх віруючих у одне ціле зі Спасителем, виходячи за рамки і обмеження умов віку цього. Але як спільнота і множина особистостей, Церква не скасовує для тих, хто є її членами, тимчасову залежність від цих умов. Тобто, у містичному аспекті Церква існує як єдине ціле, але в умовах світу цього вона ділиться на частини. Як у Святій Троїці єдність не заперечує троїчності, а троїчність Іпостасей – єдності природи, і одне не поглинає інше, так і в бутті Церкви її єдність не заперечує багатоманітності, а багатоманітність не розриває і не спотворює церковну єдність. Спроби зробити наголос лише на одному з цих двох аспектів буття Церкви призводять до того ж, до чого і спроби наголосити лише на одному з аспектів Троїчного догмату – до викривлення вчення Церкви. Характерними прикладами таких викривлень є еклезіологія РКЦ, яка утверджує єдність Церкви на шкоду її багатоманітності, та протестантизм, який стверджує багатоманітність, пошкоджуючи церковну єдність. Православна Церква від самого початку свого буття будує своє життя, йдучи серединним або царським шляхом, знаходячи рівновагу між єдністю і багатоманітністю. Саме такою урівноваженою формою церковного буття є Помісна Церква, яка органічно являє і багатоманітність, і єдність. 3. Собор ще раз стверджує і проголошує, що Київський Патріархат є невід’ємною помісною частиною Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви, є Помісною Православною Церквою українського народу, утвореною на канонічних основах та у відповідності до історичних традицій Православ’я. Підставами для утворення Помісної Української Церкви є 34 Апостольське правило, а також 17 правило IV Вселенського Собору, 38 правило VI Вселенського Собору та численні історичні прецеденти проголошення автокефалії Помісними Церквами в минулому. Вказані канони свідчать про те, що адміністративна структура Церкви будується на територіально-національних принципах. Про це говорить, наприклад, Апофегма патріарха Фотія, цитована в Томосі Константинопольського Патріархату про визнання автокефалії Православної Церкви в Польщі (1924 р.): «Прийняти, що права, які стосуються церковних справ, а особливо справ парафій, повинні відповідати політичним і адміністративним змінам». Як у давні часи, так і тепер, державний устрій має тісний зв’язок з певною нацією, яка, проживаючи на визначеній території, проголошує і формує свою державу. В державах, на території яких проживає багато націй, адміністративний поділ також в цілому відповідає поділу національному. Так було, наприклад, в Римській імперії, де кордони провінцій зазвичай співпадали з межами проживання певних народів, що і знайшло своє відображення у 34 Апостольському правилі, яке визначає: «Єпископам всякого народу належить знати першого серед них і визнавати його як главу…». 4. Слід зауважити, що канонічні правила Православної Церкви не визначають конкретної процедури отримання тією чи іншою Церквою автокефального статусу. Підтвердженням цього є те, що визначення способу проголошення автокефалії Церкви внесене на розгляд майбутнього Всеправославного Собору, в процесі підготовки до якого це питання оговорюється вже понад 30 років. Загальноприйнятою нормою права є те, що питання, які не врегульовані законами, розв’язуються на підставі прецедентів та звичаїв. Тому ми переконані, що проголошення автокефалії Київського Патріархату, яке відбулося волею Собору Української Православної Церкви, не порушує церковних канонів, адже таким шляхом, як Київський Патріархат, пройшли майже всі Помісні Церкви, окрім древніх Східних Патріархатів. Наша автокефалія нині потребує лише свого визнання з боку Константинопольського Патріархату та інших Помісних Православних Церков. 5. При цьому зауважимо, що як на практиці, так і по суті автокефалія Церкви в першу чергу виявляється у особі та діяльності її першого єпископа, тобто Предстоятеля. Обрання Предстоятеля Помісної Церкви ніколи не потребувало свого затвердження з боку інших Предстоятелів, а лише визнання, яке відбувається через так звані «мирні грамоти», тобто письмове сповіщення про поставлення Предстоятеля. Процес визнання нового Предстоятеля Помісної Церкви іншими Предстоятелями не передбачає ані дослідження достоїнства обраного кандидата, бо воно засвідчене самою Помісною Церквою через процедуру обрання, ані дослідження власне процедури обрання, яка в різних Помісних Церквах та в різні історичні періоди докорінно відрізняється. Предметом дослідження є лише православність його віри та відсутність прямої суперечності особи обраного чи обставин обрання канонам. Це саме ми прикладаємо і до автокефалії. Якщо є належні традиційні передумови до автокефального буття (кількість єпископату, духовенства і віруючих, древність історії, можливість самостійного буття, державна чи адміністративна незалежність народу, в якому Церква звершує своє служіння, тощо), наявність яких засвідчується законним Собором, який представляє всю повноту Помісної Церкви, то така автокефалія повинна безумовно визнаватися іншими Помісними Церквами. 6. Писання свідчить, що у Христі Ісусі «немає ні елліна, ні іудея, ні обрізання, ні не-обрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і у всьому Христос» (Кол. 3:11). «Нема вже іудея, ні язичника; нема раба, ні вільного; нема чоловічої статі, ні жіночої; бо всі ви – одне в Христі Ісусі» (Гал. 3:28). Противники автокефалії Церкви в Україні люблять посилатися на ці цитати з послань апостола Павла, але дуже часто вони виривають їх з контексту, намагаючись довести, що існування саме Української Церкви нібито є порушенням єдності у Христі. Але з апостольських слів з одного боку, та з практичного досвіду – з іншого, цілком очевидно, що різниця між іудеями і язичниками, рабами і вільними, варварами і скіфами, чоловіками та жінками долається у Христі, але не скасовується в цьому віці. Бо є християни з іудеїв, є – з язичників, є різні суспільні стани та культурні традиції, є розділення людства на чоловічу та жіночу стать, і всі ці розділення остаточно будуть подолані лише в майбутньому віці. Отже, існування Української Церкви, як Помісної Церкви Українського народу, не розриває і не порушує єдності Церкви Христової, як не порушують і не розривають її інші Помісні Церкви. 7. Слід також відзначити, що створення окремих націй було дією Промислу Божого, покликаною поставити межі для розповсюдження гріха в людстві. Бог змішав мови та поділив один народ на різні народи (див. Бут. 11:1-8) для того, щоби через це гріх одних не міг просто і легко породжувати гріх в інших. Очевидно, що якби людство не впало в гріх, то не було би і національного розділення, але в умовах, коли гріх діє в людях, розділення мов і націй ставить перешкоди на шляху його розповсюдження. У вірності таких висновків переконують і сумні моральні наслідки глобалізації, яка стирає кордони між націями, нищить традиції та культуру окремих народів і країн. Тому ми переконані, що збереження національних, культурних, мовних особливостей є духовно корисним і відповідає Божому Промислу про людство. Також ми переконані, що всі ці особливості є цінними не самі собою, а лише у тісному зв’язку зі сповіданням істинної Христової віри та будучи преображені у бутті Церкви. Будь-які мовні, культурні, національні особливості не можуть бути вищими за єдність у Христі, але і ця єдність не скасовує і не відкидає наявності таких особливостей. 8. Критики Київського Патріархату заявляють, що будь-яке розділення саме в собі вже є злом. Але насправді розділення як таке не є злом, хоча може бути і наслідком зла, якщо суперечить природі. Хіба не розділяючи Господь сотворив світ? Він відділив світло від темряви, небо від землі, сушу від вод. І людину Він сотворив, відділивши ребро від чоловіка для створення жінки. Нова сім’я з’являється через відділення дітей від батьків (див. Бут. 2:24), нова людина народжується у світ, відокремлюючись від тіла матері. Так і Церква Христова існує, як єдність у багатоманітності. Бо кожна окрема людина – храм Духа Святого (див. 1 Кор. 3:16-17), кожна окрема родина – мала Церква (див. Еф. 5:22-32), а зібрана в ім’я Христове громада – спільнота, серед якої перебуває Сам Господь (див. Мф. 18:19-20). Кожна єпархія на чолі з єпископом – це місцева Церква, наділена повнотою благодатних дарів Святого Духа. А єпархії, які несуть своє служіння в межах однієї держави і одного народу, на підставі 34 Апостольського правила єднаються в Помісну Церкву. В свою чергу Помісні Церкви зберігають єдність Таїнств і віри, являючи собою єдине Тіло Христове, Глава якого – Сам Господь, а всі ми разом – члени цього Тіла (пор. Рим. 12:4-5). Всі ці розділення не суперечать єдності, так само як і єдність у Христі не заперечує окремого існування людини, родини, громади, єпархії, Помісної Церкви. 9. Ще одним неправдивим твердженням є те, що принцип «в незалежній державі – незалежна Церква», якого дотримується Київський Патріархат, є нібито невластивий Православ’ю. Для з’ясування цього питання вважаємо достатнім лише процитувати виписку з визначення Священного Синоду при Святійшому Патріарху Московському і всієї Русі від 19 листопада 1943 року №12 (Журнал Московської Патріархії № 3 за 1944 р., с. 3): «Російська Православна Церква знаходиться в канонічному розриві з православною ієрархією Грузії з часу лютневої революції. Причиною розриву послужило проголошення цією ієрархією автокефалії Грузинської Церкви без благословення Святійшого Всеросійського Правітельствующего Синоду, що очолював тоді Російську Церкву. Спочатку з боку Грузинської Церкви робилися спроби до примирення з Російською Церквою, але ці спроби не мали успіху. Нарешті в поточному 1943 році Святійший Патріарх, Католикос Грузії, вітаючи мене зі вступом на Патріарший Московський престол, в своєму посланні висловив бажання бачити спілкування між обома Церквами відновленим і надію на те, що Церкви-сестри заживуть в добрій згоді, духовному єднанні і взаємній любові. Не маючи підстав входити тепер в розбір всього, що з тих пір мовилося і писалося за і проти грузинській автокефалії, і залишаючи без уваги всякі взаємні рахунки, підозри, упередження і сумні непорозуміння, що заважали неупередженому підходу до даного питання, ми тепер маємо щасливу можливість обмежитися лише найголовнішим й істотнішим: за церковними правилами (Всел. IV, 17 й ін.), церковні межі повинні слідувати за державними. Грузія ж складала невіддільну частину Російської імперії, не користуючись якою-небудь автономією навіть в розмірах, що надавалися, наприклад, Фінляндії. З іншого боку, за основними законами Російської імперії, самодержавна влада в справах Православної Церкви діяла «за допомогою установленого нею Святійшого Синоду». Значить, вся територія імперії, не виключаючи і Грузії, в церковному відношенні очолювалася Святійшим Синодом, складала одну Православну Російську Церкву. Для іншої Православної Церкви, незалежної від Синоду, в межах імперії юридично вже не було місця. Звідси наполегливе небажання російських законників, а може бути, і психологічна для них неможливість, примиритися з грузинською автокефалією, як і зі всякою іншою, поки вона залишається у всьому вірною православ’ю. Прихильників автокефалії так легко було звинуватити в політичній неблагонадійності. В даний час юридичне положення Грузії радикально змінилося. Тепер вона хоча і залишається невід’ємною частиною нашої держави, але вже як вільний член Радянського Союзу нарівні з іншими національними республіками і подібно до них має і свою певну державну територію і своє управління. Тому наша Російська Православна Церква, залишивши минулому всякі законницькі міркування і сперечання, з готовністю і радістю розкриває свої сестринські обійми назустріч автокефальній Грузинській Православній Церкві, що шукає спілкування з нами в молитві й таїнствах». Очевидно, що якщо примарна незалежність Грузинської РСР виявилася достатньою підставою для визнання Московським Патріархатом автокефалії Грузинської Церкви, то тим більше такою підставою є сучасна реальна незалежність України. ІІ. Національне питання в Церкві та етнофілетизм. Що таке «русский мир»? 1. Ми відповідально свідчимо, що Київський Патріархат, як Помісна Православна Церква українського народу, хоча і являє в собі саме українську православну традицію, є Церквою для православних віруючих всіх національностей, а не лише для етнічних українців. Ми чітко і ясно усвідомлюємо свою українську ідентичність, яка має мовні, історичні, культурні відмінності від ідентичності сусідніх православних народів – російського, білоруського, румунського. Це не означає, що українська ідентичність вища чи краща, ніж ідентичність інших народів, так само, як безглуздо стверджувати, що перед Богом кращі чоловіки або жінки. Проте мова, історія, культура, традиції, спосіб організації суспільного буття – все це свідчить про те, що український і російський народи – близькі, сусідні, але різні народи. Тому ми категорично відкидаємо будь-які спроби під виглядом єдності Церкви Христової нав’язати українському народу, я це було в часи Російської імперії та СРСР, не стільки єдність, скільки повне розчинення у російському народі. Якщо український народ існує і саме його існування, як вже було показано вище, не є гріхом, то на це є воля Божа. А тому вважаємо, що той, хто відкидає існування українського народу, як окремої нації, і внаслідок цього відмовляє нашому народу в праві на Помісну Православну Церкву – той противиться волі Божій та чинить гріх. 2. Любов до свого народу і особливе його вшанування порівняно з іншими народами не суперечить Священному Писанню. Навпаки, саме зі Священного Писання ми навчаємося прикладів жертовної любові до свого народу. Пророк Мойсей просив Бога викреслити його з книги життя, але не знищувати єврейський народ за те, що він поклонився золотому тільцю (Втор. 9:13-20 і Вих. 32:31-32). Апостол Павло був готовий стати відлученим від Христа заради свого рідного народу – ізраїльтян (Рим. 9:1-5). Тому любов до свого народу не розриває єдності у Христі, а лише утверджує її, якщо, безперечно, така любов не набуває потворних форм ненависті до інших народів чи возвеличення над ними. 3. Супротивники Київського Патріархату закидають нам, що ми нібито уражені етнофілетизмом, тобто національне ставимо в Церкві вище за загально-церковне. Будь-яке неупереджене дослідження виявить, що це зовсім не так. Навпаки, якраз ті, хто звинувачують нас, самі можуть бути звинувачені у етнофілетизмі. 4. Найбільш яскравим сучасним прикладом такого етнофілетизму ми вважаємо теорію про «русский мир» (руський світ), сформульовану і підтримувану нинішнім Московським Патріархом. Ця теорія насправді є ніщо інше, як пристосована до сучасності середньовічна теорія про «Москву як Третій Рим». Вважаємо, що найкращу коротку характеристику цій теорії дав Вселенський Патріарх Варфоломій, сказавши, що вона «дурна, зарозуміла і нечестива». Теорія «русского мира» покликана переконати, що український народ є лише частиною якогось «народу Святої Русі», за яким насправді видно російський народ. У світлі цієї теорії українська мова, культура, історія, тощо, мають похідне та другорядне значення щодо російської мови, культури, історії та інших аспектів буття російського народу. Під виглядом духовної єдності українцям нав’язується російська ідентичність і самосвідомість, як, наприклад, у ХІХ ст. така ідентичність на основі слов’янства нав’язувалася полякам, а болгарам на основі єдності Церкви елліністична ідентичність нав’язувалася греками. 5. Теорія про «русский мир» є політичною концепцією, завдання якої – через структури Московського Патріархату сприяти відновленню політичного впливу російської держави на пострадянському просторі. Її просування Московським Патріархом є для нас черговим красномовним підтвердженням того, що відмова Московського Патріархату визнавати автокефалію Української Церкви має лише одну мотивацію – політичну, так само як політично вмотивованим є бажання будь-якою ціною зберегти владу Московської патріархії над Україною. Православна Церква саме для того і виробила механізм церковної автокефалії, щоби долати мирське владолюбство, яке може проявлятися і в церковних ієрархах. Обмежуючи адміністративну владу Предстоятелів Помісних Церков лише межами цих Церков, які в цілому співпадають з межами народів і їхніх незалежних держав, Православ’я також захищає себе і від того, щоби політики з однієї держави, використовуючи церковну структуру, впливали на життя іншої держави. 6. Ми переконані й свідчимо, що дії Московського Патріархату щодо Київського Патріархату не мають на меті ані благо Православ’я, ані виконання приписів канонів, а продиктовані лише тим, від чого Церкву застерігає 8 правило ІІІ Вселенського Собору – «пихою мирської влади», яка прокрадається «під виглядом священнодії». Представники Московського Патріархату засуджують нас за «етнофілетизм», а в той же час з політичних міркувань підтримують дружні відносини з церковними спільнотами, які мають яскраво виражений етнофілетичний характер. Наприклад, Московська патріархія всіляко підтримує абхазьких розкольників, які, за достовірними свідченнями, не лише з причини національної ворожнечі не допускають служіння грузинського духовенства в Абхазії, але й етнічних грузин-мирян не допускають до участі в церковному житті своїх громад. Також під час свого візиту у Вірменію Московський Патріарх всіляко вихваляв Вірменську Церкву, брав участь у її численних офіційних та молитовних заходах, хоча ця Церква не належить до сім’ї Помісних Православних Церков і не визнає Вселенські Собори, починаючи з четвертого. Структура Вірменської Церкви збудована саме за національною ознакою, що відображене й у титулі її Предстоятеля – «Католикос всіх вірмен», а не «всієї Вірменії», як це було б у православній традиції. Схвалюючи церковне життя у Абхазії та Вірменії з одного боку, та засуджуючи Київський Патріархат з іншого, Московський Патріарх тим самим свідчить про свою упередженість та виявляє подвійні мірки, що недостойне православного ієрарха. ІІІ. Євхаристійна єдність. 1. Для багатьох приводом до спокуси є те, що Київський Патріархат поки що не має офіційного євхаристійного спілкування з іншими Помісними Православними Церквами. Але чи означає те, що ми поки що не причащаємося видимо від однієї Чаші, того, що наша Євхаристія – не істина? Зовсім ні. Навпаки, ми переконані й свідчимо, що в Київському Патріархаті звершується та сама Євхаристія, що й у всій повноті Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви, і що ми, і наші вірні причащаємося істинних Тіла і Крові Христових. 2. Церква сповідує, що Євхаристія, яку вона звершує, – це єдина Євхаристія, та сама, що була встановлена Спасителем на Тайній Вечері, а Тіло і Кров Христові, що приймаються віруючими під час Причастя – це істинні Тіло і Кров єдиного Господа Ісуса Христа. Але за умовами світу цього всі християни не можуть зібратися для того, щоби одночасно і в одному місці звершити цю єдину Євхаристію, а тому її звершення розділяється як в просторі, так і в часі. Разом з тим те, що Таїнство Євхаристії звершується в різних храмах і в різний час, не скасовує того факту, що Євхаристія є і може бути тільки одна і єдина. 3. Той факт, що Московський Патріархат та однодумні з ним Помісні Церкви відмовляють Київському Патріархату в євхаристійному єднанні, змушує нас розглянути питання – яка є причина такої відмови? Невже ми щось порушили у догматах та сповіданні віри? Ні, ніхто нас в цьому не тільки не викрив, але й не звинувачує. Чи порушили ми щось з канонів? Нас обвинувачують в тому, що ми «неканонічно» проголосили свою автокефалію. Але канонів, які ясно і чітко описують спосіб проголошення і визнання автокефалії, не існує. Тому ми не могли порушити неіснуючого. 4. Свого часу Предстоятеля Київського Патріархату звинуватили у порушенні низки канонів. У своїй Історико-канонічній декларації Архієрейський Собор аргументовано доводить що ці звинувачення – безпідставні, а винесені на їхній основі «судові рішення» – неправдиві та не чинні. Правдивого і об’єктивного судочинства над Предстоятелем УПЦ ніколи не було, а те що було – судилище, коли вирок відомий ще до розгляду питання, і процедура «суду» лише покликана надати видимість законності, а не безпристрасно і об’єктивно встановити суть справи. Саме так свого часу «судили» святителів Іоанна Золотоустого, Филипа (Количева) Московського та Арсенія (Мацієвича) Ростовського. Отже, ані Предстоятель Київського Патріархату, ані Церква в цілому не порушили канонів в тій мірі, в якій можна говорити про обґрунтовану відмову від євхаристійного єднання. 5. Тому єдина причина, яка пояснює відсутність спілкування в Євхаристії – це вороже ставлення Московського Патріархату до автокефалії Української Церкви, та вплив РПЦ на інші Помісні Церкви з метою не допустити їхнього визнання автокефалії УПЦ. Чи законні ці підстави, можна судити з наступної аналогії. Якщо священик з особистих причин не допускає свого парафіянина до Причастя, а маючи дружні зв’язки з сусідніми священиками добивається того, що і вони відмовляються допускати такого парафіянина до Причастя, – чи означає це, що така людина законно відлучена від Святої Євхаристії? Очевидно, що ні. Так само і нинішню відсутність євхаристійного спілкування Київського Патріархату з Московським Патріархатом та дружніми з ним Церквами ми вважаємо незаконною і не сприймаємо її, вірячи і визнаючи, що ми споживаємо те саме Тіло і Кров Христові, що споживають всі православні віруючі у таїнстві Євхаристії. 6. Особливо дивує нас таке ставлення до Євхаристії, що звершується в Київському Патріархаті, на фоні того, що Московський Патріархат визнає дійсність Євхаристії та інших Таїнств, які звершуються в Римо-Католицькій Церкві або у Вірменській Церкві, хоча віровчення цих спільнот у важливих моментах відступає від православного. Це є ще один приклад лукавого ставлення Московського Патріархату до Київського. IV. Чи Московський Патріархат – «канонічна Церква»? 1. Критики Київського Патріархату з середовища Московського Патріархату часто люблять називати себе представниками «канонічної Церкви». Говорячи так, вони фактично додають до чотирьох сутнісних ознак Церкви, визначених у Символі Віри – «Єдина, Свята, Соборна і Апостольська» – нову: «канонічна». Цим порушується рішення ІІІ Вселенського Собору про незмінність Символу Віри та фактично вводиться нова еклезіологія. Також очевидним є, що той, хто бере на себе сміливість іменуватися «представником канонічної Церкви», так само як і церковна структура, яка іменує себе «канонічною Церквою», самі повинні являти зразок виконання всіх церковних канонів, або, щонайменше, щирого прагнення до цього. Чи має право Московський Патріархат в цьому сенсі іменуватися «канонічною Церквою»? Ні, не має такого права ні з формальної, ні з моральної точок зору. Протягом історії, в тому числі й у ХХ ст., в Російській Церкві неодноразово порушувалися канони та чинилися сумнівні або й відверто антиканонічні дії. Не можна назвати зразком суворого дотримання канонів і наших братів-архієреїв Московського Патріархату, які, самі будучи не без гріха, сміливо кидають каміння у ближнього та шукають у його оці скалку . Тому у нас постає риторичне питання – чому наше служіння з точки зору Московського Патріархату є «неканонічним, незаконним», а служіння таких ієрархів – «канонічним і законним»? Тільки на тій підставі, що ми не визнаємо над собою влади Московського Патріарха, а вони – визнають? 2. Також ми бачимо, що Московський Патріархат терпимо ставиться до різноманітних спотворень церковного вчення й практики за умови, якщо винні в цьому зберігають підлеглість Священноначалію РПЦ. І лише відкрита відмова визнавати над собою владу Московського Патріарха стає причиною рішучих судових дій. Так було зі справою єпископа Діоміда (Дзюбана), так було зі скандалом навколо діяльності архімандрита Петра (Кучера), так є зараз у справі молдавського товариства «Блаженної Матрони Московської». Всі ці приклади переконують в тому, що Московський Патріархат не може бути «канонічною Церквою», як такий, в якому можемо знайти багато прикладів порушення канонів. Бо апостол Яків свідчить: «Хто дотримується всього закону і згрішить у чому-небудь одному, той стає винуватим у всьому» (Як. 2:10). V. Діалог. 1. Освячений Архієрейський Собор з радістю вітає перші плідні кроки до діалогу між Київським Патріархатом і УПЦ (МП), які виявилися у зустрічі двох робочих груп 2 жовтня 2009 р. Тоді в Київському Патріархаті сподівалися, що підготовка до діалогу та сам діалог будуть плідними і конструктивними. Зі свого боку ми робили і робимо все можливе для цього. Проте, з плином часу, ми побачили, що з причини протидії певних кіл Московського Патріархату та через політичне втручання поступ у справі діалогу фактично припинився. У Київському Патріархаті ми можемо констатувати однодумність і єдність щодо питання про діалог з УПЦ (МП) – повнота Церкви схвалює і підтримує такий діалог. Натомість в Московському Патріархаті ми бачимо щонайменше кілька точок зору і центрів впливу, неузгодженість яких і є головною причиною нинішнього стану підготовки до діалогу. Ми переконалися, що Московська патріархія на словах не заперечуючи можливість діалогу, на ділі зробила і робить все можливе, щоби він не приніс реальних плодів, а лише імітувався. З цією метою її представники підбурюють і підтримують ті сили в УПЦ (МП), які публічно виступають проти діалогу та наполягають на «силовому варіанті» розв’язання українського церковного питання. Також не зацікавлені в плідному діалозі й російські політичні кола, які у відповідному дусі діють, використовуючи власні можливості. 2. Все це переконує нас: керівництво РПЦ, Московська патріархія, боїться відкритого, чесного і конструктивного діалогу. Що є неспростовним доказом їхньої невпевненості і слабкості позицій, яких вони дотримуються щодо Київського Патріархату. Їм дуже просто переконувати самих себе та своїх прихильників у власній правоті, як це колись робив іудейський Синедріон. Але побоювання відкритої, чесної, аргументованої дискусії, уникнення публічного спілкування – все це є доказом неправоти Московського Патріархату в його протистоянні Київському Патріархату. Разом з тим свідчимо, що Московський Патріархат не може уникнути хоча і непрямого, проте все ж таки діалогу, який полягає у письмовій полеміці та обміні думками через ЗМІ. 3. Ми бачимо, що Московський Патріархат продовжує робити головну ставку на агресивну політику щодо Київського Патріархату та покладає сподівання на силове розв’язання проблем Українського Православ’я. Провідники Московського Патріархату відкрито пропонують духовенству Київського Патріархату переходити в їхню юрисдикцію з умовою прийняття «канонічних хіротоній», в тому числі й таємно. Знаючи про це ми зі словами особливої перестороги звертаємося до тих, кого представники Московського Патріархату лукавими нашіптуваннями схилятимуть до «канонічних хіротоній». Ми впевнені та свідчимо, що відречення від сану, прийнятого в Київському Патріархаті та прийняття «канонічного рукоположення» в Московському Патріархаті є відреченням від Самого Христа, Який через Таїнство поставляє священство, та хулою на Духа Святого, Який подає благодатний дар для звершення священнослужіння. Хоча до цього часу подібні випадки були поодинокими, нам належить турбуватися навіть і про одну душу. А тому попереджаємо: той, хто наважився би в Московському Патріархаті приймати «хіротонію», бувши вже рукоположеним у Київському Патріархаті, такою дією відречеться від Спасителя, Тіло і Кров Якого неодноразово приймав і подавав іншим у Таїнстві Євхаристії. За це такий хоча і може на якийсь час бути обласканий синами віку цього, на Страшному Суді дасть відповідь перед Богом і отримає засудження з тими, хто зрадив Христа. 68 Апостольське правило свідчить: «Якщо хто єпископ, або пресвітер, або диякон, прийме від кого-небудь друге рукоположення: нехай буде вивержений від священного чина, і він, і той, хто рукоположив: тільки якщо достеменно відомо буде, що від єретиків має рукоположення». Київський Патріархат ніхто і ніколи обґрунтовано не викрив у жодній єресі, а тому кожен, хто зважився би приймати від Московського Патріархату «канонічну хіротонію», маючи рукоположення в Київському Патріархаті, підпадає під суворе визначення цього правила. VI. Про визнання Хрещення. 1. Одним з яскравих прикладів, які переконують нас у неправоті позицій Московського Патріархату, є його ставлення до питання про дійсність Хрещення, яке звершується в Київському Патріархаті. Тричі за чотири роки Київський Патріархат звертався з цього питання до Священноначалія Московського Патріархату з вимогою дати догматично і канонічно обґрунтовану відповідь на питання – на якій підставі в Московському Патріархаті звершують «повторне хрещення» тих, хто вже хрещений у Київському Патріархаті. Не будемо повторювати аргументацію з цього приводу, яка вичерпно наведена у Історико-канонічній декларації та у двох листах Святійшого Патріарха Філарета в день Торжества Православ’я 2009 та 2010 рр. Відповіді на ці звернення не було отримано. Наприкінці вересня 2010 р. в Донецьку відбулося засідання комісії Міжсоборної присутності РПЦ з подолання розколів. Судячи зі скупих повідомлень в пресі про підсумки цього засідання, одним з головних питань, що обговорювалися на ньому, було питання про визнання звершених в Київському Патріархаті хрещень дійсними або недійсними, і, відповідно, про те, чи слід знов хрестити тих, хто вже прийняв хрещення в Київському Патріархаті, якщо вони бажають стати парафіянами Московського Патріархату. На жаль, ніякої обґрунтованої і ясної відповіді на поставлене богословське питання в черговий раз не змогла дати і комісія Міжсоборної присутності. Можливо, вона його і підготувала, але підсумкові документи виявилися засекреченими – як мінімум до засідання Президії Міжсоборної присутності, що очікується не раніше кінця січня 2011 р. Тому дізнатися точний їх зміст поки не є можливим. 2. Проте, вже 6 жовтня 2010 р. один з керівників згаданої вище комісії і глава Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату митрополит Іларіон (Алфєєв) дав інтерв’ю для офіційного сайту РПЦ «Патріархія». У цьому інтерв’ю він хоча і тезово, але достатньо ясно розкриває суть думки комісії з питання «про хрещення розкольників». Ця думка навіть винесена в заголовок: «Говорити про "визнання таїнств" розкольників неможливо». Бажаючі ознайомитися повністю з текстом інтерв’ю владики Іларіона, можуть прочитати його на вказаному сайті. Абсолютно очевидно, що ми жодною мірою не поділяємо думок глави ВЗЦЗ, тим більше, що вони з богословської і канонічної точки зору ніяк не аргументовані. Ми розуміємо, що для вірних Московського Патріархату наші аргументи можуть здаватися непереконливими. А тому відсилаємо їх до статті відомого в РПЦ місіонера і публіциста протодиякона Андрія Кураєва «О книге о. Рафаила» (1999 р.), в якій він докладно і аргументовано спростовує головну тезу архімандрита Рафаїла (Кареліна) і, відповідно, митрополита Іларіона (Алфєєва), а саме – що поза Московським Патріархатом та визнаними ним Церквами не можуть звершуватися благодатні Таїнства. Також нагадаємо приклад сходження Святого Духа на нехрещених язичників, які увірували за словом апостола Петра у Іоппії. «Коли Петро ще продовжував цю промову, Дух Святий зійшов на всіх, хто слухав слово. І віруючі з обрізаних, які прийшли з Петром, дивувалися, що дар Святого Духа зійшов і на язичників, бо чули, що вони говорять мовами і величають Бога. Тоді Петро сказав: хто може заборонити хреститися водою тим, що, як і ми, одержали Духа Святого? І звелів їм хреститися в ім’я Ісуса Христа» (Діян. 10:44-48). Подібно до супутників апостола Петра і представники Московського Патріархату дивуються й не вірять тому, що Дух Святий діє там, де московські ієрархи Йому діяти не дозволяють. 3. Нагадаємо також, що стверджує сам Московський Патріархат у офіційному документі «Основні принципи ставлення Російської Православної Церкви до інослав’я» (звертаємо увагу на те, що йдеться про інославні спільноти, тоді як Київський Патріархат – православний): «1. 15. Православна Церква устами святих отців стверджує, що спасіння можливе лише в Церкві Христовій. Але в той же час спільноти, що відпали від єдності з Православ’ям, ніколи не розглядалися як повністю позбавлені благодаті Божої. Розрив церковного спілкування неминуче призводить до пошкодження благодатного життя, але не завжди до повного його зникнення в спільнотах, що відокремилися. Саме з цим пов'язана практика прийняття в Православну Церкву тих, що приходять з інославних спільнот не тільки через таїнство Хрещення. Незважаючи на розрив єднання, залишається деяке неповне спілкування, що служить запорукою можливості повернення до єдності в Церкві, в кафоличну повноту і єдність. 1. 16. Церковне становище тих, що відокремилися, не підлягає однозначному визначенню. У розділеному християнському світі є деякі ознаки, які його об'єднують: це Слово Боже, віра в Христа як Бога і Спасителя, що прийшов у плоті (1 Ін. 1: 1 – 2; 4: 2, 9), і щире благочестя. 1. 17. Існування різних чинів прийняття (через Хрещення, через Миропомазання, через Покаяння) показує, що Православна Церква підходить до інославних конфесій диференційовано. Критерієм є міра збереження віри і устрою Церкви, і норм духовного християнського життя. Але, встановлюючи різні чини прийняття, Православна Церква не виносить суду про міру збереження або пошкодженості благодатного життя в інослав’ї, вважаючи це тайною Промислу і суду Божого». Як бачимо, з точки зору Московського Патріархату послідовники латинства, дохалкідонські та окремі протестантські спільноти мають «більшу благодатність», ніж православний Київський Патріархат, що, очевидно, є безглуздям. 4. Ми свідчимо про те, що у Київському Патріархаті немає жодних сумнівів щодо законності та дійсності всіх звершуваних в ньому Таїнств. Питання про визнання Московським Патріархатом Таїнства Хрещення, звершеного у Київському Патріархаті, ставиться нами не з метою отримати від когось підтвердження його дійсності, а для того, щоби, по-перше, припинити порочну практику «перехрещування», яка розповсюджена в Московському Патріархаті, а по-друге – створити реальні передумови для конструктивного діалогу між Київським Патріархатом та УПЦ (МП). Адже якщо вірні Київського Патріархату, з точки зору Московського Патріархату, нічим не відрізняються від язичників, то про який діалог, а тим більше єднання може йти мова? Тому Київський Патріархат продовжує очікувати від Московського Патріархату чіткої, ясної, правдивої, догматично, канонічно та історично обґрунтованої відповіді на свої звернення щодо питання Хрещення. 5. Також наголошуємо на тому, що питання Хрещення, як таке, що належить до області догматичного вчення Церкви, не може вирішуватися ані окремими священиками, ані єпископами, ані навіть однією Помісною Церквою на власний розсуд. Вчення про єдність і неповторність Хрещення внесене у Символ Віри, який є догматичним документом. Догмати, на відміну від канонів, у застосуванні яких передбачено ікономію (пом’якшення) чи акрівію (посилення), не передбачають різних варіантів застосування. Тому будь яке рішення РПЦ, окрім рішення про визнання хрещення, звершеного в Київському Патріархаті, нами буде сприйматися як таке, що спотворює догматичне вчення Православної Церкви. VII. Про рішення Міжправославної підготовчої комісії. Окремо хочемо торкнутися питання про підсумки роботи Міжправославної підготовчої комісії, яка засідала з 10 по 16 грудня 2009 р. у м. Шамбезі (Швейцарія), у центрі Константинопольського Патріархату. Позиція Української Церкви з цього приводу була сформульована Священним Синодом Київського Патріархату (Журнал засідання №1 від 23 січня 2010 р.) і повністю поділяється Архієрейським Собором. Тому, не вдаючись у детальний розгляд, констатуємо лише наступне. Якщо підготовка та прийняття рішень на всеправославному рівні щодо автокефалії та способу її проголошення й надалі відбуватимуться без урахування позицій Київського Патріархату, то це суперечитиме настановам Священного Писання, яке передбачає надання можливості засвідчувати свою позицію перед тими, хто судять про неї (пор. Ін. 7:51), суперечитиме соборній природі Церкви і самій правді, а тому Повнотою Церкви не буде сприйняте, як не були сприйняті та відійшли у минуле рішення Константинопольського Собору про Болгарську Церкву. Підсумок. Висвітлені в цьому Соборному слові питання не вичерпують всього кола питань, які стосуються нинішнього періоду буття УПЦ Київського Патріархату. Архієрейський Собор підтверджує і засвідчує актуальність прийнятої ним у 2007 р. Історико-канонічної декларації. Разом з тим слід враховувати той факт, що від часу прийняття Декларації покращилися взаємовідносини між Київським Патріархатом і УПЦ (МП), а тому ті її моменти, які стосуються цих взаємовідносин, вже не відображають сучасного стану справ. Також Собор підтверджує і повністю поділяє думки і позиції, висловлені з різних питань протягом міжсоборного періоду у документах, листах, заявах і зверненнях Священного Синоду та Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України. Освячений Архієрейський Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату засвідчує, що протягом свого буття, як Помісної Церкви, а особливо в період Предстоятельства нинішнього Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України, наш Патріархат зріс кількісно і зміцнів якісно. Ми маємо до 5 тис. парафій в Україні та закордоном, об’єднані у 35 єпархій, в яких служать понад 3,5 тис. священнослужителів. Єпископат Київського Патріархату налічує 41 архієрея. Ми маємо 6 богословських навчальних закладів, в тому числі дві Богословських академії – у Києві та Львові. У Київському Патріархаті є понад 40 монастирів, в тому числі 3 у Києві. Під керівництвом Патріарха підготовлено і видано переклади українською мовою Біблії, всіх основних богослужбових книг (понад 20 томів), «Закону Божого», який розповсюджено безкоштовно тиражем понад 750 тис. Видано вибрані Житія святих (8 томів), «Добротолюбіє» в 5 книгах. Розпочато видання Творінь Святих Отців – вже видано 6 томів Творінь свт. Іоанна Золотоустого (в 12 книгах), 2 томи Творінь свт. Василія Великого (в 4 книгах). Видано збірник праць Мужів апостольських та «Точний виклад Православної віри» св. Іоанна Дамаскіна. Все це свідчить, що у несприятливих зовнішніх умовах, за відсутності повноцінного спілкування з іншими Помісними Церквами Київський Патріархат зростає і міцніє. В цьому ми бачимо вияв Промислу Божого і Його благу волю на те, щоби Українська Православна Церква була Помісною і автокефальною. Закликаємо всю повноту Церкви й надалі впевнено йти шляхом розбудови Київського Патріархату і переконані, що в час, коли зволить Господь, Помісна Українська Церква буде визнана, як автокефальна, досягне повноцінного спілкування з іншими Церквами-Сестрами, а всі нинішні проблеми та негаразди стануть лише надбанням історії. Закликаємо на всю повноту Київського Патріархату і на весь український народ Боже благословення! ПАТРІАРХ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ РУСИ-УКРАЇНИ ФІЛАРЕТ МИТРОПОЛИТ КРИВОРІЗЬКИЙ І НІКОПОЛЬСЬКИЙ АДРІАН МИТРОПОЛИТ ЛЬВІВСЬКИЙ І СОКАЛЬСЬКИЙ ДИМИТРІЙ МИТРОПОЛИТ РІВНЕНСЬКИЙ І ОСТРОЗЬКИЙ ЄВСЕВІЙ МИТРОПОЛИТ ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ І БУКОВИНСЬКИЙ ДАНИЛО АРХІЄПИСКОП МИКОЛАЇВСЬКИЙ І БОГОЯВЛЕНСЬКИЙ ВОЛОДИМИР АРХІЄПИСКОП БІЛГОРОДСЬКИЙ І ОБОЯНСЬКИЙ ІОАСАФ АРХІЄПИСКОП БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР АРХІЄПИСКОП ЖИТОМИРСЬКИЙ І ОВРУЦЬКИЙ ІЗЯСЛАВ АРХІЄПИСКОП ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ І КРЕМЕНЕЦЬКИЙ ІОВ АРХІЄПИСКОП ЗАПОРІЗЬКИЙ І МЕЛІТОПОЛЬСЬКИЙ ГРИГОРІЙ АРХІЄПИСКОП ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ АНТОНІЙ АРХІЄПИСКОП ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ І ГАЛИЦЬКИЙ ІОАСАФ АРХІЄПИСКОП ХЕРСОНСЬКИЙ І ТАВРІЙСЬКИЙ ДАМІАН АРХІЄПИСКОП ЛУЦЬКИЙ І ВОЛИНСЬКИЙ МИХАЇЛ АРХІЄПИСКОП ДОНЕЦЬКИЙ І МАРІУПОЛЬСКИЙ СЕРГІЙ АРХІЄПИСКОП ЧЕРКАСЬКИЙ І ЧИГИРИНСЬКИЙ ІОАН ЄПИСКОП КОЛОМИЙСЬКИЙ І КОСІВСЬКИЙ ІОАН ЄПИСКОП ОДЕСЬКИЙ І БАЛТСЬКИЙ ЯКІВ ЄПИСКОП СІМФЕРОПОЛЬСЬКИЙ І КРИМСЬКИЙ КЛІМЕНТ ЄПИСКОП СЛОВ’ЯНСЬКИЙ ВСЕВОЛОД ЄПИСКОП УЖГОРОДСЬКИЙ І ЗАКАРПАТСЬКИЙ КИРИЛ ЄПИСКОП СУМСЬКИЙ І ОХТИРСЬКИЙ МЕФОДІЙ ЄПИСКОП ХАРКІВСЬКИЙ І БОГОДУХІВСЬКИЙ ЛАВРЕНТІЙ ЄПИСКОП ФАЛЕШТСЬКИЙ І СХІДНО-МОЛДОВСЬКИЙ ФІЛАРЕТ ЄПИСКОП ВІННИЦЬКИЙ І БРАЦЛАВСЬКИЙ ОНУФРІЙ ЄПИСКОП ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ І БУЧАЦЬКИЙ НЕСТОР ЄПИСКОП ПОЛТАВСЬКИЙ І КРЕМЕНЧУЦЬКИЙ ФЕДІР ЄПИСКОП ДРОГОБИЦЬКИЙ І САМБІРСЬКИЙ МАТФЕЙ ЄПИСКОП ЧЕРНІГІВСЬКИЙ І НІЖИНСЬКИЙ ІЛЛАРІОН ЄПИСКОП ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ ЄВСТРАТІЙ ЄПИСКОП ВАЛУЙСЬКИЙ ПЕТРО ЄПИСКОП КІРОВОГРАДСЬКИЙ І ГОЛОВАНІВСЬКИЙ МАРК ЄПИСКОП ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ І ТЕРЕБОВЛЯНСЬКИЙ ПАВЛО ЄПИСКОП ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І БОРИСПІЛЬСЬКИЙ ЕПІФАНІЙ ЄПИСКОП ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ І ПАВЛОГРАДСЬКИЙ СИМЕОН ЄПИСКОП ЛУГАНСЬКИЙ І СТАРОБІЛЬСЬКИЙ ТИХОН ЄПИСКОП ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ І КІЦМАНСЬКИЙ МАРК ЄПИСКОП ВИШГОРОДСЬКИЙ АГАПІТ *Джерело:* cerkva.info

< Попер.		Наст. >

Православний табір

Наші друзі

Наш Банер